ТАМ ДЕ ТАТО, НЕ СТРІЛЯЮТЬ

Родина Семенових

Маріуполь

мама Олена - 43 роки
тато Сергій - 46 років
донька Софія - 6 років
син Максим - 6 років

Доброго дня! Мене звати Семенов Сергій. Мені 46 років і я з Маріуполя. У мене чудова родина: дружина Олена, старша дочка Оксана - їй 21 рік та двійнята Софійка та Максим, їм по 6 років. До війни ми жили звичайним щасливим життям: діти ходили до садочка, готувалися йти до школи наступного року. Ми з дружиною працювали: Олена - держслужбовець, а я - військовий пенсіонер, викладав Захист України та правознавство в ліцеї. Старша дочка вже доросла, тому навчається та живе окремо від нас. У нас завжди все було сплановано та розмірено. Ми жили в Лівобережному районі Маріуполя, який зустрів війну першим. Наш будинок розбомбили ворожі ракети в перші ж дні та наша родина знайшла прихисток у міському притулку. Таких як ми там було багато і ми гуртувалися та виживали разом без води, світла та опалення. Але бойові дії дійшли й до нашого тимчасового притулку: один потужний вибух забрав життя цілих родин. А кімнату архіву, в якій переховувалися діти та жінки, завалило уламками будинку. І моя дружина з дітьми опинилася у кам’яній пастці! Бомбардування не вщухали всю ніч, та попри це, ми разом з братом Олени розбирали завали, сподіваючись дістати дружину та дітей живими. Я молився “Боже, якщо ти хочеш забрати мене, то тільки не зараз! Дай мені врятувати мою сім’ю!” Нам вдалося врятувати всіх дітей та жінок, що ховалися в архіві. Та, на жаль, багатьох інших - ні. Ми чули крики та благання про допомогу, але без спеціальної техніки розібрати завали було неможливо. Російські літаки скидали авіабомби без зупину, наче хотіли стерти місто з лиця Землі разом з усіма його мешканцями. Ми були вимушені вийти на вулицю у пошуках нового сховища. І саме під час того, як ми перебігали в нове укриття, дружині у ногу влучив уламок ракети. Стільки крові до того я ще не бачив ніколи! Олена буквально стікала кров’ю і я розумів, що відлік йде на хвилини. На щастя, наші військові надали нам першу допомогу та допомогли дістатися лікарні, яка дивом працювала. Ми лишилися з дітьми втрьох. Вони тулилися до мене, шукаючи захисту, а я їх заспокоював “Там де тато - не стріляють”. Хоча розумів, що для ворога немає нічого святого. За декілька днів я забрав дружину додому, бо в лікарні не було ліків, а бомбардування стали ще потужнішими. Їжі та води не було, російські військові вже зайняли Маріуполь. Я розумів, що виїжджати з міста було дуже небезпечно, але це був хоч якийсь шанс на порятунок. Ми знайшли покинуту побиту автівку, відремонтували її та поїхали з міста. 10 діб нам знадобилося для того, щоб дістатися підконтрольної Україні території. 10 довгих холодних днів! А раніше цей шлях зайняв би декілька годин. Зараз ми живемо недалеко від Києва. Нас прихистила сестра, яка весь цей час не лишала надії побачити нас живими. Ми мешкаємо у колишньому гуртожитку і спимо вшістьох у кімнаті площею 10 кв.м. Мою дружину відразу поклали в Обласну лікарню, де прооперували, щоб врятувати ногу. Про що я мрію зараз? Я хочу налагодити наше життя, хочу, щоб діти пішли до школи та забули все, що їм довелося пережити. Я хочу, щоб дружина не плакала, згадуючи наші останні тижні в Маріуполі. Я розумію, що шансів повернутися до рідного міста після нашої перемоги, не багато, бо місто зруйноване вщент. Знадобиться декілька років на відбудову і в цей час треба десь жити. Та діти - сенс нашого життя! Заради них ми маємо бути сильними та почати все з початку, нам просто треба трішечки підтримки!

Кожна гривня - маленька цеглинка!