ЩОВЕЧОРА МИ ЛЯГАЛИ СПАТИ, НЕ СПОДІВАЮЧИСЬ ПРОКИНУТИСЯ

Родина Овдій

Маріуполь

мама Яна - 33 роки
тато Денис - 29 років
син Мирослав - 14 років
дочка Аня - 11 років

Доброго дня! Мене звати Яна Овдій, мені 33 роки. Я народилася і виросла в місті Маріуполі, маю двох дітей - сина Мирослава 14 років та доньку Аню, 11 років. Мій чоловік Денис - моя кохана людина, мій друг, мій компаньйон та підтримка в усіх наших справах. Моє життя завжди було сповнене викликів: у 18 років я почала повністю самостійне життя, переїхала від батьків та вперше стала мамою, а за три роки - і вдруге. Коли донечці був тиждень ми дізналися, що моя мама хвора на рак. Два роки тривала боротьба за мамине життя та, на жаль, ми програли. У 24 я лишилася сама з двома малими дітьми на руках - без чоловіка (який не витримав цих випробувань), без батьків (тато помер ще у 2006 році) та з купою боргів за лікування. Але я витримала! Я наполегливо працювала весь час, відкладала кожну копійку, щоб забезпечити дітей всім необхідним. А у 2018 році ми познайомилися з Денисом - моїм теперішнім чоловіком, згодом одружилися і почали втілювати мрію про власне житло. Згодом ми придбали невеликий будинок і започаткували власну справу, ризикнувши всіма заощадженнями, що мали. Ми займалися виготовленням ковбасної та м’ясної продукції, яка мала великий попит через натуральний вміст та відмінний смак. Ми любили свою роботу та працювали по 12-14 годин на день розвиваючи бізнес, а у вихідні приводили до ладу наш будинок. Чи готувалися ми до війни? Ні! 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів, бо наш будинок знаходився біля військової частини з того боку міста, звідки почався наступ російських військ. Першу добу від гучних обстрілів ми ховалися у гаражі, сподіваючись, що все скоро закінчиться. Ми не вірили, що у 21 сторіччі одна країна може піти війною на іншу. Обстріли не вщухали, бомбардування продовжувалися без упину і ми перебралися до підвалу наших сусідів, де ховалися ще тиждень. 7 березня ми спробували виїхати з міста вперше. Нас четверо, шестеро сусідів, дві наші великі собаки, кіт та п’ятеро папуг - всі в одній автівці. Та активні бойові дії відрізали нас з обох боків і ми не могли ані рухатися вперед, ані повернутися додому. Нас прихистили майже незнайомі люди, в яких ми прожили тиждень, після чого знову повернулися додому. Бої велися вже на нашій вулиці та з кожним днем танки та військові були все ближче і ближче до нашого будинку. Можливості виїхати більше не було, бо авіація бомбардувала без упину, нас би просто розстріляли по дорозі. Надії на те, що ми залишимося живими, вже не було і ми влаштували собі День Прощання. Ми просто намагалися трохи більше набутись разом, обіймалися і розмовляли в той час, коли за вікном горіли сусідні будинки. 18 березня авіація розбомбила будинок сусіда і його гараж перелетів через паркан і впав в нашому дворі. А потім настала тиша... Ми вже знали, що триватиме вона 5-7 хвилин, поки перезаряджаються військові. У нас не було часу на збори, ми зрозуміли, що залишатися в будинку так само небезпечно, як і їхати під обстрілами. Рішення було прийнято миттєво - їдемо! Ми застрибнули в авто та поїхали в нікуди. Ми вивезли з Маріуполя себе, шістьох сусідів та всіх своїх тварин (двох собак, кицьку і п’ятьох папуг). З речей ми взяли тільки документи, бо тварини зайняли все вільне місце і ми навіть не розглядали варіант їх залишити. Проїжджаючи повз завод “Азовсталь”, ми потрапили під авіа обстріл і якби чоловік не був добрим водієм, ми б не вижили. За кілька хвилин після того, як ми проїхали Пост Міст - це міст, що з’єднує два найбільших райони Маріуполя, пролунав вибух і моста не стало. Я зараз пишу, проживаю той момент повторно і справді не можу сказати яким чудом ми залишились живі! Я думаю, нам дуже пощастило, що до останнього ми бачили свій будинок цілим. Після нашого від’їзду його було пограбовано і розстріляно. Наш будинок був жовто-блакитного кольору - в кольорах прапору України. Росія знищила мій жовто-блакитний будинок, моє місто, та Україну їй не здолати ніколи! Наші діти дуже подорослішали за цей час. Син, якому 14 років, закривав собою дочку, коли ми виїжджали з Маріуполя. Зараз вони здебільшого тихі та намагаються бути весь час поряд з нами. Ми приїхали в село біля Рівного, нас прихистили дуже далекі родичі та дали можливість пожити в старенькому будинку до кінця літа. Знайти житло з такою кількістю тварин - велика проблема. Нам пропонують викинути їх і тоді нам здадуть житло. Але як ми можемо залишити тих, кого ми вже двічі врятували: спочатку підібрали на вулиці, а потім вивезли з-під обстрілів? Ми - одна родина, розлучити нас неможливо! Наша сім’я з тих, хто завжди підійматися після того, як падає. Ми готові працювати заради майбутнього нашої сім’ї та країни, нам тільки потрібна точка опори! Участь в проєкті “Дім там, де ти” - це саме та можливість почати нове життя, якої наша родина дуже потребує.

Кожна гривня - маленька цеглинка!