ВІЙНА ЗНИЩИЛА МОЮ ДОМІВКУ ТА ЗЛАМАЛА ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ

Родина Нікішиних

Маріуполь

мама Надія - 38 років
тато Ігор - 38 років
дочка Вікторія - 16 років
дочка Софія - 10 років

Доброго дня! Мене звати Надія Нікішина. Моя родина - чоловік Ігор та доньки Вікторія 16 років і Софія 10 років народилися і проживали у Маріуполі. Яким було наше життя до війни? Щасливим! Ми жили у рідному місті, діти навчалися в гарній школі. Чоловік працював на заводі “Ілліча”, я працювала перукарем. У нас була велика щаслива родина - наші з чоловіком батьки, брати та їх родини. У мене була улюблена киця - найрозумніше муркотливе створіння у всьому Світі… Ми були щасливі. Допоки не прилетіли кляті русняві літаки та не почали день за днем знищувати нашу країну, наше місто і наших людей. Перші дні війни ми трималися та намагалися вірити у найкраще. Ми разом із сусідами готували їжу на вогні, ділилися харчами - ми згуртувалися та об'єдналися як ніколи! Потім не стало води. Люди збирали дощову воду, топили сніг, спускали воду з батарей. Харчів також ставало дедалі менше… ми намагалися їсти все менше і менше, щоб їжі вистачило якнайдовше. Люди у Маріуполі помирали страшною голодною смертю. А потім почалися бомбардування! Літаки, танки, стрілянина і всюди смерть. 10 березня російські війська скинули дві бомби на наш будинок в той час, як у ньому знаходилися люди. В одну мить ударною хвилею вікна залетіли у квартиру разом з шибками, двері зірвало з кріплень. Чоловіка накрила віконна рама, до мене вона не долетіла всього декілька сантиметрів. А діти, на щастя, ховалися у шафі в коридорі - це врятувало їм життя. Нашим сусідам пощастило менше… їх засипало уламками і чоловік разом із братом їх рятували. А потім було ще один авіаудар і ми, схопивши тільки сумку з документами, вистрибували з вікон, рятуючись. Наша квартира згоріла вщент. Нашу кицю ми так і не знайшли. Війна забрала життя мого свекра - у нього влучили уламки міни. Він загинув на руках у своєї дружини, стікаючи кров’ю. Ми виїжджали з Маріуполя на понівеченому авто без вікон як тільки почули про перший “зелений коридор”. На щастя, нам вдалося вибратися з того пекла! Нас прихистили люди у маленькому селі на Житомирщині, за що ми їм дуже вдячні. Це тимчасове житло і будиночок зовсім не готовий до зимових холодів. Ми наче живі, а наче і ні. Життя залишилося в Маріуполі - не в тому, що палав від ворожих ракет, а в тому - довоєнному, де ми були щасливі.

Кожна гривня - маленька цеглинка!