Я ОБІЙНЯЛА ДІТЕЙ ТА ПОПРОЩАЛАСЯ З ЖИТТЯМ

Родина Дроботіних

Маріуполь

мама Юля - 31 років
тато Іван - 33 років
дочка Аделіна - 8 років
дочка Катерина - 6 років

Доброго дня! Мене звати Юля Дроботіна. Моя родина - це чоловік Іван та дві чудові донечки. Аделіні 8 років, а Каті - 6. Ми з Маріуполя, мальовничого українського міста на узбережжі Азовського моря. Принаймні таким воно було до початку війни. Яким було наше життя до війни? Ми сумлінно працювали, проводили багато часу з нашими донечками та займались ремонтом старенького будинку, з якого згодом зробили затишний сімейний дім. Мій чоловік працював на двох роботах 6 днів на тиждень. Я працювала у відділі кадрів на державному підприємстві та займалася дочками. Ми були як мурашки: завжди щось робили, не покладаючи рук. Маріуполь - прифронтове місто, ми жили у воєнному стані останні 8 років. Тому всі новини про наміри Путіна не сприймали серйозно. Думали, гірше вже не буде. Наш будинок було розташовано біля маріупольського аеропорту, який ще у 2014 році розбомбили російські війська. Тоді наш будинок вистояв, він був для нас фортецею, яка мала нас захистити й зараз. Як ми помилялися! 24 лютого я прокинулася від дзвінка сестри з Києва - Київ бомбили! Сестра благала нас виїжджати з Маріуполя, та на той час в нашій частині міста було тихо та я просто лягла спати далі, а чоловік пішов на роботу. Десь о дев’ятій ранку я прокинулася від гучного вибуху, за ним був ще один. Весь будинок задрижав, підстрибнуло ліжко. Діти кричали та були дуже налякані. Я схопила старшу дочку і побігла з нею в кімнату, що була без вікон. Я залишила її там у кутку та побігла за молодшою. Бігла і думала, “хоч би встигнути добігти з нею до кімнати, хоч би встигнути”. Під час бомбардування Іван був на роботі, яка знаходилася також біля аеропорту. Він біг додому, повторюючи “хоч би дівчата були живі, хоч би були живі!” Коли чоловік забіг додому, дочки були перелякані, вони кричали та плакали. Я міцно обіймала їх та молилася вголос. У нас, як і у багатьох українських родин, не було часу на прийняття рішення та збір речей. Ми сіли в машину в піжамах та куртках, в рюкзак поклали документи. Лишаючи позаду наш дім, наше життя, ми їхали в нікуди, не маючи конкретного плану. На вулиці був повний хаос: всі кудись бігли, машини стояли у величезних чергах на заправках, люди скуповували в магазинах все, що бачили. Це було наче не насправді, наче якийсь апокаліптичний фільм. Нам пощастило виїхати з Маріуполя, а вже наступного дня всі виїзди з міста було перекрито. Ми їхали сільськими дорогами, обминаючи великі міста. У стрічці новин писали про бомбардування по всій Україні. Коли вже стемніло, ми вирішили зупинитися перепочити десь на трасі в полі. Але не встигли ми вийти з машини, як пролунав потужний вибух! Ми застрибнули в авто та мерщій поїхали далі. Чесно, ми й не сподівалися врятуватися всі разом. Ми з чоловіком навіть поділили дітей, щоб, якщо щось трапиться, врятувався хоч хтось! Ми не розуміли, куди їхати. Єдині думки були, щоб не залишитися на підконтрольній росії території, тому вирішили переїхати на інший бік Дніпра. Ми їхали до Рівного три доби. Ночували й посеред поля, і в незнайомих людей. Перший час жили у старенької 93-річної бабусі майже без умов. Потім були змушені шукати інше житло. Ми весь час слідкували за новинами про наш Маріуполь і коли бачили зруйновані парки, площі, підбадьорювали себе - ми повернемося і всі разом все відбудуємо. Але після того, як було знищено всі будинки, садочки, школи, розуміємо, що повертатися немає куди. У наш будинок влучив снаряд, пожежа не вщухала чотири дні. Дім вигорів повністю. Діти не знають, що будинку немає. І я довгий час не знала - чоловік не хотів мене засмучувати. Дочки мріють про те, як ми повернемося додому. Старша дочка часто питає “Мамо, за що вони на нас напали, за що вбивають всіх?”. У мене немає відповіді. Я вірю, що місто з часом відбудують. З’являться нові будинки, дороги, школи. Та як бути з сотнями тисяч вбитих людей? Мого міста більше нема, Маріуполь перетворився на могильник. Я не зможу ходити рідною вулицею знаючи, що тут снарядом вбило сусідку, що біля гойдалки у дворі похований сусід. Парк, яким ми з дівчатами йшли до школи, став кладовищем. Я не плачу. Я сильна. Я і дочкам так кажу: ми з вами - одна команда, ми маємо триматися. Війна забрала у нас все: не тільки будинок, а й оточення, плани на майбутнє, мрії. Проєкт “Дім там, де ти” став для нас ковтком свіжого повітря. Я весь час думаю про те, які квітки посаджу біля будинку, а дівчата подумки облаштовують свою кімнату. Ми мріємо про те, щоб почати все спочатку, щоб у наших дітей було справжнє дитинство, а у нас - можливість жити нормальним життям.

Кожна гривня - маленька цеглинка!