ВЖЕ 9 РОКІВ МИ НЕ МОЖЕМО ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ

Родина Дац

Макіївка, Дружківка

мама Надія - 39 років
тато Борис - 45 років
дочка Оля - 16 років
дочка Ангеліна - 9 років

Доброго дня! Мене звати Борис Дац, мені 45 років. Моя родина це дружина Надія та доньки Оля, 16 років та Ангеліна, 9 років. Зараз я на пенсії, перед тим працював у поліції. Моя дружина працює у відділі пробації. Молодша донька шуткує, що тато ловить злочинців, а мама займається їх перевихованням. Наше рідне місто - Макіївка Донецької області, тому для нашої родини війна почалася ще у 2014 році. Ми звикли планувати своє життя: одружилися, народили дітей, побудували дім. Все йшло “своєю чергою”, як то кажуть. Аж навесні 2014 року російські війська почали поступово захоплювати місто: з’явилися блок-пости, зброя опинилася в руках тих, хто ще вчора вважався злочинців. До влади прийшли люди, від кого ми раніше захищали місто. На той час ніхто не розумів, що робити - виїжджати чи лишатися. Ми до останнього вірили, що це все провокація, яка не може тривати довго. Але коли над нами почали літати військові літаки, дружина разом з батьками та дітьми виїхали до маленького села в Одеської області, де оселилися в старому будиночку. Нас запевнили, що це лише на декілька тижнів, тому ми навіть не збирали речі, а їхали наче у відпустку з мінімумом речей. Дружина з дітьми та батьками два місяці жили у пансіонаті в Одеській області. Я ж в цей час захищав нашу країну у гарячих точках - Авдіївці та Мар’янці. У вересні 2014 року в наш будинок у Макіївці, де на той час жили мої батьки, увірвалися семеро людей в масках. Вони шукали мене - “зрадника республіки ДНР”. Їм, мабуть, було незрозуміло, що присягу я давав не якійсь уявній республіці, а Україні, вірним якій я і залишився. Моїх 70-річних батьків побили, будинок пограбували, викрали машину. З будинку винесли все цінне, не знехтували навіть продуктами! Я, як людина, яка все життя захищала людей, відчував злість та безсилля, бо не міг повернутися в рідне місто, де мене вже оголосили у розшук, як “зрадника”. Я розумів, що це був би квиток в один кінець - живим би мене вже ніхто не відпустив. Мої батьки померли у 2018 році і я навіть не зміг з ними попрощатися. Після повернення з фронту мене командирували до поліційного відділу Дружківки. Цілий рік я та моя родина жили окремо: я - в Дружківці у гуртожитку, а дружина з дітьми - в Одеській області. Ми бачилися раз на три місяці. Згодом родина повернулася до Дружківки, де ми спочатку винаймали житло, а згодом отримали у користування службову квартиру. Квартира була повністю непридатною для проживання, та ми поступово зробили ремонт та почали все з чистого аркуша. Ми працювали, діти пішли до школи та садочку, відвідували гуртки. Поступово ми повернулися до спокійного та спланованого життя, ми змирилися з тим, що до рідного міста ми не повернемося. Робота військового або працівника поліції - це спосіб життя. Більшість свого часу я присвятив службі. Та ось в грудні 2021 року я вийшов на пенсію, щоб більше часу проводити з родиною. Але не встиг! О 4:30 24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів - це російські війська бомбили Краматорський аеропорт. Не хотілося вірити, що все починається знову! Ми сподівалися, що все скоро закінчиться, але серце підказувало, що все набагато серйозніше ніж було у 2014. До середини березня ми лишалися в Дружківці. Вдень моя дружина ходила на роботу, я з дітьми лишався вдома, а в ночі ми спали в коридорі під гучні вибухи, що лунали на околицях міста. Ми наче завмерли в очікуванні, боялися прийняти хибне рішення і не розуміли, чи їхати нам, чи лишатися. Місто було сповнене військової техніки, всюди були військові, населення охоплювала паніка. В місті почалася евакуація та старенькі батьки дружини до останнього відмовлялися їхати та знову кидати свої домівки. А в ніч на 15 березня був сильний авіаційний обстріл міста, ми не спали всю ніч і на ранок я вмовив дружину забрати батьків, дітей та поїхати на захід України. Я лишився в Дружківці, хоча і розумів, що в умовах окупації мій колишній поліційний досвід - це вирок. Я вирішив йти захищати свою країну, свою сім’ю, та не пройшов медогляд за станом здоров’я. Три місяці моя родина провела у Закарпатті, а потім поїхала у місто Вишневе Київської області, бо дружину командирували туди за місцем роботи. Наразі нам надали житло до вересня, поки не повернуться з Польщі власники квартири. Ми вчимося жити одним днем. Я поїхав з нашого дому, не сподіваючись на повернення - вже вдруге за дев’ять років. Там лишилася наша історія - дитячі малюнки, фотографії, все наше минуле. Дуже важко переживати це знов. Нелегко і нам, і дітям. Молодша донька замкнулася в собі, вони обидві - і старша, і молодша, переживають все в собі. Моя дружина Надя - та людина, яка завжди намагається нас усіх підбадьорити. Вона постійно нагадує нам, що головне, що ми разом, що ми є один в одного. Я вірю в нашу перемогу! Українці - сильні, вільні, мужні. Наша сила - в єдності. Про що я мрію? Я хочу, щоб наші діти не знали, що таке війна. Все життя ми йшли до якоїсь стабільності та вже двічі за дев’ять років починаємо все з самого початку. Ми мріємо десь осісти, завести велику собаку і забути, що таке війна та невизначеність.

Кожна гривня - маленька цеглинка!